Рок-гурт «Гуцули»

Офіційний сайт фолк-рок гурту з міста Косова

Альбій Шудря «Албі бек»

Це художній, а не документальний твір. Написав про те, що бачив, пережив, пропустив крізь себе, про те, що запам’яталося і вразило. Кілька розділів присвятив Косову. Хотів описати рідне місто під якимсь неформальним кутом. Тоді в Косові «гриміли» «Гуцули», під впливом яких багато молодих людей брали в руки гітари і викрешували з них якісь звуки. Все це народжувало нову Україну, бо в тих піснях були українські слова, модерновий звук, потужна енергетика, які вели молодь уперед.  Багато розділів розповідають про мої враження, отримані під час перебування у «гарячих точках». Такі нюанси, штрихи, я сподіваюся, допоможуть ліпше зрозуміти, що там відбувається  насправді.

Автор також плекає надію, що достатнім приводом для цих „stories”, обплутаних реалістичними картинками з життя покоління, став доволі цікавий збіг обставин. Наприклад, я народився у місті Косові на Івано-Франківщині, а виконував миротворчу місію у Косово колишньої Югославії. Коли місцеві албанці почули про це, вони щиро дивувалися. Який же був їх подив, коли вони дізналися, що мене звати Альбій. Бо ж воно, це ім’я, популярне в тих краях. „Щось тут не все так просто!” – щиро дивувались мої знайомі косовари. Так само вже в іншій миротворчій місії – у Грузії. Моє прізвище мало типове мінгрельське звучання. Тут я також був свій. І для офіцерів – арабів моє ім’я теж було своїм. Бо „Альбі” означає „моє серце”. Європейці ж вітались зі мною просто: „Албі Бек!” Легендарна фраза Термінатора чудово вписувалась в поняття міжнародного гумору. На урочистих проводах у миротворчих місіях на прощання й потім я завжди вставляв це геніальне мотто „а-ля Голлівуд”: „I’ll be back!” Повернусь ще, мовляв, мої друзі, не заспокоюйтесь! Це закодоване в моїй долі!

Все ж молодець був мій тато Леонід Васильович, коли на запитання, як назве сина, ошелешив усіх відповіддю: „Альбій”. Тату, ти був великий оригінал, і від тебе я успадкував це унікальне надбання – намагатись робити все якось по-своєму! Так, тепер при знайомствах мені доводиться по два рази представлятись, щоб люди змогли розчути ім’я. Тисячі разів тисячам людей у своєму житті мені доводилось пояснювати, що в Древньому Римі був колись собі такий поет Альбій Тібул. І що ти, тату, дуже захоплювався античною літературою. Тому тепер я той, хто я є.

У кожного свій шлях. Мені пощастило бути в потрібному місці у потрібний час. Я вдячний долі за те, що почав офіцерську службу на Тихоокеанському флоті. Що поїхав до Севастополя боронити український флот у найважчі для нього часи. Мені пощастило служити в коаліційному прес-центрі КФОР у Косово і на власні очі бачити, що таке НАТО в реальній операції. Я літав з нашою морською піхотою на навчання на самісіньку північ Шотландії і бачив, як вперше на прибережному піску землі Маклеуда український вояк залишив відбиток черевика 43-го розміру. Був у зоні конфлікту поміж Грузією та Абхазією, беручи участь в багатомісячних патрулюваннях ООН. Обставини подарували мені унікальну можливість, про яку добре знають тінейджери, які грають в комп’ютерні ігри. Я мав не одне, а декілька життів. Кожного разу все було по-іншому. І маю підозру, що моя присутність в тій чи іншій частині конфліктуючого світу якимось чином змінювала історію. Наприклад, коли я приїхав до Грузії, там почалась „революція троянд”. Завершивши Місію на Кавказі, через рік я привіз в Україну мандарини. Коли я роздав їх своїм друзям, наступного дня у нас одразу почалася „помаранчева революція”.

А ще це книга про покоління, в душі якого завжди гримітиме рок-н-рол. Той, хто хоча б раз у житті вивертав до останньої позначки ручку звукового підсилювача, мене одразу зрозуміє і згадає щось своє. Ми ж однакові. Навіть незалежно від того, є чи ні погони із зірками на плечах. До речі, я – поганий солдат. Я не мріяв стати генералом. Я хотів стати… адміралом (це просто жарт, придуманий на випускному курсі училища в той незабутній момент, коли мене несподівано і по збільшеній рознарядці направили на флот). А взагалі я капітан 1 рангу. Заступник головного редактора газети „Флот України”. Військовий журналіст. Учасник бойових дій.

Рок-н-ролл

Навіть не знаю, коли це почалося… Можливо, ще в п’ятирічному віці, коли безтурботно засипаючи на своєму ліжку, крізь подушку чув ревіння гітар групи „Блек Себет”. Неймовірну на ті часи музику на першому поверсі слухав мій дядько Олег. В нього був магнітофон „Дніпро”. Одного вечора забойна пісня „Iron Man”, що розпочинається скриплячим голосом металевого монстра, прозвучала разів двадцять підряд.

Центром Всесвіту був Косів, оточений карпатськими горами. В цьому краю живуть гуцули, які в дитячій уяві асоціювались з тисячами файно вбраних мешканців гірських сіл. На церковне свято Івана мешканці гір галасливими хвилями накочувались на вулиці. Святкуючі поважного віку гордо носили кептарі і капелюхи з перами. Діти бавились м’ячиками на довгій гумці, прив’язаній до пальця. І всі лизали „льоди”, тобто морозиво. На базарі тоді ще запросто можна було почути дримбу. Якась бабця, сидячи на лавці і заплющивши очі, як медитуючий тібетський монах, безперервно видобувала звуки, які дрижали в повітрі.

Зараз такі інструменти сприймаються майже як містичні шаманські знаряддя. А тоді цієї екзотики було стільки, що на неї ніхто не звертав уваги. Бо дримба є дримба. А автобус типу „ПАЗ”, натужно завиваючи на гірських дорогах, завжди привезе з села Верхній Березів до міста стільки людей з бесагами, скільки захочуть поїхати, а не скільки буде вільного місця.

Був ще один яскравий образ гуцула, який знайшов втілення на вивісці кафе „Трембіта”. Мешканець Карпат там завмер в гордій поставі, а трембіта стирчала грізно, як 100-мм протитанкова гармата. Гори були чудесного смарагдового кольору, сорочка гуцула білосніжно-біла. А постоли класично стирчали в різні боки загнутими носками. З кафе вечорами вивалювались щасливі відвідувачі з розчервонілими обличчями. Там завжди можна було попити коломийського пива.

Але гуцули грали не тільки на трембітах. Знайшлися люди, які вирішили, що електрогітара з фузом – це теж файний звук.

І він повинен-таки трохи струснути зі стін районного Будинку культури наочну агітацію в акуратних дерев’яних рамках з гуцульською різьбою. Світ колись поглинула „бітломанія”. Косів став жертвою „гуцуломанії”.

На жаль, мені не пощастило чути перших виступів групи „Гуцули”. Тоді я був ще замалий вештатись „забавами” у „райбуді”. А про ці концерти розповідали мало не легенди. Музиканти грали пісні „Deep Purple”, „Black Sabbath”, замінюючи оригінальні тексти на свої. Тому, наприклад, шалений „Параноїд”, в якому четвірка з англійського індустріалізованого Бірмінгема вивела не всім зрозумілий образ психічно хворої людини, набував місцевого колориту:

Ішов гуцул з полонини,
Схотів води пити.
Залетіла муха в гачі –
Мусів сі топити.

Безперечним лідером групи вважався гітарист Гєба. Цей дядечко з бородою і кругленьким черевцем йшов до слави давно протореним шляхом. Закривався на довгі дні в кімнаті з гітарою і магнітофоном і невтомно копіював партії визнаних гітаристів.

– Гєба, та ти вже граєш, як Блекмор! – захоплено відсипали компліменти шанувальники.

– Та шо тут грати. Тут собі на грифі пальцями перебираєш, і файно звучит! – скромно відповідав Гєба і негайно ілюстрував процес народження „соляка” партією з „Highway Star”. Тої самої, де фендер стратокастер дає прочуханки музичній класиці.

Шанувальники ще більше тамували подих…

Гєба був не тільки гітаристом, але й розповсюджувачем музики. Фірмовий диск, надісланий родичами з Канади чи Німеччини, коштував великі гроші. Тому більшим попитом користувались бобіни із магнітофонними записами. Мій дядько Олег став не тільки постійним покупцем таких „рекордз”, але й одвічним опонентом Гєби в музичних дискусіях. Новини про поп-музику регулярно доносили лише радіохвилі мюнхенської радіостанції „Еуропа Лібера” на румунській мові, а з офіційних радянських видань інколи повідомляв журнал „Ровесник”.

Однак співрозмовники знаходили безліч тем для диспутів.

Говорили про нові альбоми, переходи музикантів з групи в групу. У зміст пісень вникали. Тоді слухали музику не так, як у сучасну еру MTV. Тоді дослуховувались до дрібниць. Знавці до ноти пам’ятали партії кожного інструмента та вокалу. Обличчя починали сяяти, як у набожних прихожан під час церковної служби, коли доходило до найбільш улюблених фрагментів. І полеміка про те, яка гітара звучить смачніше – „фендер” чи „гібсон”, ніколи не могла остаточно завершитись. До цього завжди додавались розсуди на хіпівсько-філософські теми. Це було так захоплююче! Врешті-решт мій дядько Олег почав співати з „Гуцулами”. І це можна було передбачити.

Хіба міг і я залишитись байдужим до рок-н-ролу?

Якось мені, ще школяру, пощастило навіть проїхатись в „Жигулях” разом з іншим натхненником творчості „Гуцулів” басгітаристом Славком Корищуком. І тоді я почув, як народжуються пісні.

– Вчора зібрались на репетицію, а світло пропало в усьому Косові, – хриплуватим голосом розповідав чимось схожий на гітариста „ZZ top” бородатий Корищук, об’їжджаючи ями на дорозі.

– Та ти шо, Славку? Не було репетиції?

– Та нє, не грали. Але зато я придумав нову пісню.

– ???

– Пісня називається „Лампочка Ілліча”.

Албі бек

У Косові був гуцульський фестиваль. Його назвали міжнародним, але й так ясно, що нема місця на землі, де б не було косівчан. Час від часу вони приїздять додому.

Найважче зібрати їх в рідному місті в один час. Це майже вдалось. І хоча фестиваль тривав всього три дні, цього було достатньо, щоб згадати легенди і бувальщини про чудесне місто серед Карпат, де дихається легко, а дощі йдуть так часто, що на це ніхто не звертає уваги.

Поїзд „Львів – Чернівці” човгає до кінцевого пункту всю ніч.

Це зручно з огляду на те, що вам сходити в Коломиї вранці, а не серед ночі, як з перемишлянського. Але чомусь саме цього поїзду не торкнулись революційні зміни в „Укрзалізниці”. Займаю місце в купе, де страшно холодно. Провідниця каже: опалювати ще не сезон. Але я у відпустці і їду на фестиваль, тому від цих слів навіть не сумно. В коридорі вагона звучить англійська з м’яким акцентом. Француз разом з перекладачкою також їдуть дивитись гуцульську культуру. Косівщина завжди була місцем, куди рекомендували поїхати, щоб побачити „щось особливе”.

В радянські часи сюди їздили на базар. Можна було купити не тільки гуцульські верети, але й фірмові джинси.

Ніч. Ліхтарі за вікнами і стукіт коліс. Під старою ковдрою важко сховатись від холоду. Все-таки чому скрізь такий бардак?..

* * *

З вокзалу в Коломиї добиратись легко. „До Косова, до Косова…” – гучно закликає водій міні бусу. Пасажири всередині ввічливо мовчать, обклавшись величезними торбами. Дорога незабаром починає здиратися на горби. За вікном ліси, які, на щастя, все ж ще не „зрубали вщент”, як це стверджують борці за довкілля. А ось і він – знайомий з дитинства знаменитий спуск з пістинської дороги. Внизу місто, як на долоні. Просто тобі суцільний сад, або ж парк. Привіт, Косів. Я свій.

* * *

Фестивалю в Косові чекали довго. Спочатку всі дороги порозривали, щоб привести комунальне господарство до ладу.

Будинки в центрі почали ремонтувати в стилі „гуцульське євро”.

Міський бюджет бідненький, тому до оголошеної в кінці серпня дати не встигали. На впорядкування не вистачило одного дня.

Центральну вулицю асфальтували до третьої ночі. Хоча вже було зрозуміло, що нікого з урядовців не буде на святкуванні. Та ремонт все ж зробили. „Ну що, як тобі Косів?” – запитували мене знайомі, ніби напрошуючись на компліменти.

* * *

Взагалі, місто змінилося, і якби я був політичним діячем, то обов’язково сказав би, що відродження таких містечок свідчить про незворотність економічних змін в країні. Але що дійсно заслуговує схвальних слів, так це вивіски на магазинчиках. В Косові не побачиш ні одної вивіски, від якої б тхнуло провінцією. Вивіски акуратні і, вибачте за рекламне кліше, дуже стильні. Напевно це тому, що кількість художників на загальну кількість населення все ще перевищує всі можливі регіональні показники. Наприклад, моїм сусідом через живопліт був відомий скульптор Андрійканич. Колись в Косові був технікум художніх промислів. Тут вивчали всі художні дисципліни. Були студенти з усіх українських міст. Вони ходили на пленер з етюдниками, малювали й натурщиків в студіях. Але найголовніше – студенти переймали секрети гуцульських майстрів. Хто не бачив тих чудесних виробів з дерева, шкіри, глини! То все made in Kosiv.

До речі, колишній технікум називається тепер чи коледжем, чи інститутом.

* * *

О фестиваль, ти змушуєш щеміти серце! На площу Незалежності під легеньким дощиком пішли колони гуцулів.

Попереду кожної делегації таблички з вказівкою регіону.

Верховина, Надвірна, Рахів, Львів, далі ще більш вражаюче: Польща, Румунія… Такої кількості гуцульського вбрання тут не бачили давно. „Забагато кептарів з „клейонки„, – похмуро жартує Олег. Це мій дядько, або ж по-косівськи вуйко. Олег привчав мене до рок-музики і досі в його хаті гори ексклюзивних платівок груп „Кінг Крімсон”, „Джетро Тал” і „Блек Себет”. Олег зі своєю донькою Богданою готується до зимових Олімпійських ігор. Вони хочуть, щоб Україна заявила про себе як серйозна гірськолижна держава. На національних чемпіонатах вони медалі вже позбирали. А в Європі поки що занадто сильна конкуренція. До Італії та Австрії їздять на власному авто і за свої гроші. Набирають до багажника консервів, щоб зекономити на харчуванні і вперед! На перші змагання до Італії взагалі їхали як нелегали, на вантажівках, сховавши Богданку в спальному відсіку кабіни. На доброго потрапили „дальнобійника” з Чехії.

Поміг. А тепер от Олімпійські ігри.

* * *

На дерев’яній сцені посеред майдану з’являються трембітарі. Протяжні звуки відлунюють від схилів Міської гори, де над скалами тепер височить будова. Кажуть, буде ресторан. Колись був замок, але його обриси можна бачити лише на старовинних малюнках. А в ресторані ґаздуватиме „новий гуцул”. Нехай земляки дарують за новий термін, але ж скрізь тепер „кока-кола” і чіпси. То ж нехай будуть і нові гуцули, які все це завозять великими оптовими партіями. Є й інші види бізнесу. Мені розповіли про долю аеродрому, звідки за 6 рублів на літаку АН-2 раніше можна було долетіти до Івано-Франківська. Тепер на аеродромі новий власник. Він придбав спортивного літака, найняв майстрів спорту – льотчиків, і тепер тут відносно дешево можна оволодіти навичками пілотування.

* * *

На сцені керівники області і району. Багато теплих слів про відродження і майбутнє. Навпроти на трибуні колишні вояки УПА, які спостерігають за дійством. До речі, мій дід, коли був молодим, засновував „Пласт” на Косівщині. Він мав псевдонім Місяць, і це підтверджує старовинна знимка, подарована на пам’ять колєжанці. Дід пізніше став членом компартії Західної України, а його брат служив в УПА. Обоє постраждали від сталінського режиму. Брата заслали до Казахстану, а діда хотіли спалити в хаті спецзагонівці.

Втім, це довго оповідати. Все це старе, як полонинські пісні, що у виконанні музичних колективів лунають через акустичні системи.

* * *

По периметру майдану розташувались продавці гуцульських сувенірів. Торгівля триває жваво. Мер міста вчинив мудро, що закликав зі сцени купити щось на пам’ятку. Людям копійка, а гостям доказ, що приїхав зі столиці Гуцульщини. Купують не тільки американці, але й наші. Але мені повезло як нікому: Володя Петрів і його дружина Тетяна подарували мені справжню ексклюзивну рахву з черешні. Володя вже не робить такі. Він спеціалізується на булавах. Тому що добре йдуть. „Де два українці, там три гетьмани», – жартує майстер. Володя колись робив і класні електрогітари – під „фендер” або „гібсон”.

Робив для себе, бо грав у рок-групі. Тепер така музика вже не культивується в місті. А ми ж таки непогано грали у Юровича „на Смодному”! З наметового „шалману” поміж п’ятиповерхівками веселить фестивальну публіку ресторанна „банда”. Найчастіше замовляють „Червону руту” і „Киевляночку”. Забава триває до ночі.

* * *

Наступного дня людей на вулицях не меншає. Всі пройшли і через концерт, і фейерверк, і забаву з танцями. Косів живий, як ніколи. Міське керівництво хотіло б бачити таке частіше. Адже зараз ставка на туризм. Є природа, гори і чисті ліси. Влітку прогулянки гірськими вершинами, взимку гірські лижі. Можливо, це правильний вибір. Адже недаремно нерухомість в мальовничих місцинах почали потихеньку скуповувати мільйонери з Києва та інших міст. „Населенню потрібні робочі місця”, – кажуть представники влади. Поки що не напрацюєшся за такі мізерні зарплати. Тому тільки й чуєш: той поїхав до Канади, та – до Італії на заробітки. Зараз вже навіть стало популярним їхати до Ірландії. Їдуть, і більшість повертається. Щоб почати будувати хату і налагодити побут.

Фестиваль добігає кінця. На прямий комфортний автобусний рейс до Києва на перші дні після святкувань немає квитків. Але можна їхати поїздом з Івано-Франківська. В купе вагона цього разу нестерпно жарко. Я їду додому, до Криму.

Там, у Севастополі центральну набережну теж виклали новою плиткою. По ній вже прогулюються поважні німецькі туристипенсіонери. В дорожній сумці чудесна рахва з черешневого дерева. Карпати залишаються все далі, але туди можна повернутися.

Албі бек!

Альбій Шудря

Напишіть коментар

XHTML: Ви можете користуватись наступними тегами: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>