Складається враження, що нас використано мерією і починаючими музикантами з метою збору глядачів. Зрештою, концерт міг би і не відбутися, якби не прохання Дмитра Федоровича Біланюка, якого ми дуже поважаємо.

Надалі просимо повідомляти нас особисто. Ми любимо своє місто і людей, які в ньому живуть. Але хочемо взаємності.

Гурт «Гуцули».

Просто українська рок-музика позбавлена тяглості, історичної глибини, розгалуженості й, нарешті, уставлених традицій. На мій превеликий жаль.

Але днями я раптом зрозумів, що одна українська команда все ж достойна того, щоб здійснити подорож на її територію. Тим більше що вона чудово вписується у формат моїх подорожей.

Як я зазначав на початку подорожей: «Ми не будемо ходити центральними вулицями. Нас цікавлять провулки». А група, про яку я оце збираюся оповідати, якраз і є таким провулком. На якому розташовані визначні й достойні уваги допитливих подорожуючих історичні споруди.

Отже – фолк-рок гурт «Гуцули».

Як засвідчують історичні джерела ідея створення гурту прийшла в голову студента Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва Мирославу Волощуку. Назву придумав Любомир Гавриш.

Датою створення «Гуцулів» офіційно прийнято вважати новорічну ніч з 1969 на 1970 рік. Як бачимо на сьогоднішній день групі вже більше сорока років. Напевно це найстаріша рок-формація на території нашої держави.

Сказати, що ця група мала певний вплив на формування особливого українського рок звучання – це не сказати нічого. Інтонаційні моменти «Гуцулів» чітко вловлюються, наприклад, в піснях легендарної української групи «Брати Гадюкіни». А пісню “Ой, яка ти, чічко, файна” виконувала “Кобза”, навіть не згадуючи прізвища автора (Мирослава Волощука) і перших виконавців.

Крім того «Гуцули» мали сильний вплив на багатьох своїм подвижництвом, можна сказати навіть жертовністю. Можна навіть сказати, що вони поклали на вівтар рок-н-роллу власні долі й життя.

Здавалося, у них був простий шлях – постригтися, причесатися, а заодно й причесати свою музику, викинувши з неї жорсткі рокові гітарні рифи, зменшити драйв, стишити ритм й піти дорогою баготочисельних українських ВІА (тієї ж «Кобзи» наприклад), які зі стильних штанів біг-біту справно повскакували в линялі шаровари української офіційної естради, що нанесло українській музиці непоправної шкоди. Варто послухати сучастих українських «звіздульок», щоб зрозуміти всю глибину занепаду.

Та «Гуцули», як справжні рокери, не гнулися. Їх випхали з будинку культури, та вони продовжували грати, наперекір всьому. Ресторан «Водограй», де вони знайшли собі прилисток іноді перетворювався на фан-клуб «Гуцулів», куди приходили їх шанувальники, які часто просили гітариста Ярослава Удудяка зіграти блюз. І він грав. Очевидці стверджують, що це було неперевершено, що гітара в його руках і плакала і сміялася.

На жаль влітку 1996 року Ярослав Удудяк пішов з життя.

Так, і в «Гуцулів» були втрати. Одні музиканти йшли геть, їм на зміну приходили інші, але музика залишалася. Їхня важка гуцульська рок музика.

…Мирослав Волощук, Ярослав Удудяк, Ярослав Корищук, Любомир Гавриш, Остап Фокшей, Вольдемар Клюсік, Віталій Парамбуль, Валерій Анікін, Ярослав Унуфрійчук, Ігор Дорош, Анатолій Бондар, Леонід Процюк, Валерій Ткаченко (різнобічно обдарований музикант, який був гітаристом у “Свитязі”), Анатолій Юрійчук (прийшов до “Гуцулів” з групи “Беркут”, яка свого часу виступала при Івано-Франківській філармонії), Петро Хрущ (надзвичайно талановитий композитор, поет і виконавець)…

Це далеко не повний список тих, хто пройшов через творчу майстерню «Гуцулів». Зі складу 1975 року в команді дотепер грає лише ударник Ярослав «Шула» Унуфрійчук, а Любомир Гавриш виконує роль менеджера. Втім, цілком припускаю, що ці дані можуть на момент виходу статті виявитися застарілими.

Я не знаю точно, коли в групу влився Ярослав «Корига» Корищук (бас-гітара, вокал), але на фестивалі «Червона рута» в 1989 році він уже був. Перебравши на себе основні вокальні партії він став фронтменом «Гуцулів». Ним і залишається дотепер.

Звичайно, вплив «Deep Purple» на творчість «Гуцулів» безсумнівний, але, як кажуть, це хороший вплив. Відбився цей вплив і на вокальній манері Корищука. Особливо в пісні «Зуби мої, зуби». Зазначу, що так в українській рок-музиці співати не намагався ніхто і ніколи.

Але повернемося до «Червоної рути». Після ресторанного періоду «Гуцули» не грали десять років. Зібралися знову, за рік до фестивалю. Відшліфували на репетиціях старий матеріал і порвали публіку на дрібні шматки.

Здавалося б після тріумфального виступу на фестивалі майбутнє «Гуцулів» вже чітко визначене. Гастролі, записи в найкращих студіях, випуски альбомів і давно заслужена слава.

Та не склалося. Босоногий Миколайчук зі своїм «Піду втоплюся» функціонерам від шоу-бізнесу, який народжувався в Україні, виявився більш привабливим для розкрутки, ніш хард-роковий колектив з Косова.

Власне такий підхід і призвів до того жалюгідного стану на нашій естраді, який ми маємо сьогодні. Безликі гламурні пєвічкі, що щебечуть на общєпанятнам та вихваляються сукнями, прикрасами, коханцями. Про музику навіть не йдеться.

«Гуцулів» здолало розчарування і на певний час колектив припинив існування. Не було ні сил, ні натхнення продовжувати репетиції. Вони вже двадцять років плили проти течії. У кого б вистачило сил на таку виснажливу роботу.

Та минув час і потяг до музики взяв своє. Не ті люди «Гуцули», щоб викинути на смітник всю свою історію, щоб знищити цей феноменальний міф, цю легенду української рок-музики.

В кінці 2009 року планувався грандіозний концерт до 40-річчя колективу, але не знайшлось ні підтримки, ні розуміння у влади, не знайшлося (як завжди) спонсорів.

Але вони грають і досі. Репетиції проводять у тій самій комірчині, в тому самому будинку культури, де починали сорок років назад. Грають, не зважаючи на те, що бути справжніми рокерами в країні тотальної попси дуже непросто. Грають, бо «Гуцули» – назавжди! Як і їхній гіт “Афини”.

Теперішній склад фолк-рок-гурту «Гуцули»:

• Ярослав Корищук «Корига» — бас-гітара, лідер вокаліст.
• Леонід Процюк — клавішні, вокал.
• Ярослав Унуфрійчук «Шула» — бубни.
• Василь Лазорик «Годик» — гітара.
• Мирослав Вінтоняк «Пес» — гітара.
• Редактор-менеджер: Любомир Гавриш.

Володимир Мулик
Тижневик ЗАХІД-ПОСТ: Гуцули In Rock

Цей рік є особливо багатим на вагомі здобутки колективу. Спочатку був феєричний виступ і заслужена перемога на фестивалі в м. Коломиї, потім — на XIV Міжнародному гуцульському фестивалі в м. Вижниці і на Міжнародному фестивалі естрадної та фольклорної музики «Зелені свята на Гуцульщині», який щороку проводиться у Прокураві, президентом та генеральним продюсером якого є уродженець села Михайло Строчук. Він хоч і живе у Києві, все робить, щоб про його односельчан дізнавалися далеко за межами Прокурави.

Найважливіше досягнення — його перемога у відбірному турі проекту «Фольктизік» Першого національного телеканалу.

Перед цим, як завжди, був нелегкий вибір пісні, численні репетиції, організаційні моменти… Ми особливо вдячні І.В. Гаврилків, М.Д. Михайлюк, І.М. Миклащук, які надали спонсорську допомогу для поїздки у столицю, та заввідділу культури райдержадміністраціїД.Ф. Біланюку — за наданий транспорт.

Разом з нами до Києва на запис телевізійної програми вирушили ще три прекрасні колективи — «Осіннє золото» і «Гуцули» з Косова та «Веселі рожнівчани» з Рожнова.

Наш колектив виконав пісню «Вже вечір вечоріє». Несподіванкою для багатьох став виступ односельчан зі студентами Національного університету культури і мистецтв.

Втомлені, але задоволені, повернулися додому, та думками всі продовжували жити у Києві, з нетерпінням чекали трансляції передачі. І ось вона розпочинається.

Самобутній фольклорний колектив «Барви Карпат» вражає всіх високою виконавською майстерністю. Дивує «Осіннє золото» запальним артистизмом, молодечою енергією і завзятістю, оригінальністю постановки мистецької композиції. Навіть важко повірити, що основу фольклорного ансамблю складають ветерани праці. «Веселі рожнівчани», випромінюючи радісний настрій і щирі усмішки, емоційно, злагоджено співають «Приймаченка». Чудовий спів, самобутність, щирість полонили всю студію — це виступають «Гуцули», які відродилися знову, щоб люди могли насолоджуватися їхнім співом…

Долю переможців вирішували телеглядачі. Нам телефонували з багатьох куточків України (Білої Церкви, Полтави, Одеси, Моршина, Києва, Чернігова, Дніпропетровська і навіть Мюнхена), за нас голосували і вболівали.

За результатами голосування, з відривом у 147 голосів переміг колектив «Барви Карпат». А далі — буденне життя, репетиції і знову запрошення— до міста Львова на відкриття фестивалю «Веретено». Нас гостинно зустрічають організатори, львів’яни та гості міста. Колектив виконав пісню «Ой гуцуле, ой гуцуле». Виступ, інтерв’ю, майстер-клас з народних художніх промислів… Хтось вперше бачить граблю, чесалку, мотовило, куделю, терлицю…

Люди з великою цікавістю все оглядають, розпитують, і ми розуміємо, що все те, що робимо — потрібне. Прикро, що на розвиток культури не вистачає коштів. Приємно те, що культура є. Вона жива, вона плекається людьми, які не забувають своїх традицій, свого коріння, і після всіх буденних справ ідуть на репетиції, щоб поставити концерт. Колектив живе людьми сильними духом, багатими душею, яких об’єднує українська пісня.

Ольга Гарасим’юк,
учасниця ансамблю «Барви Карпат», фахівець з рекреації і екологічної освіти НПП «Гуцульщина».

Публікація газети «Гуцульський край».

На свято Покрови Пресвятої Богородиці у Районному народному домі відбувся дещо незвичний захід — відомий фольк-рок-гурт «Гуцули» давав концерт з нагоди 40-річчя від дня народження своєї культової групи.

До музикантів та їхніх шанувальників-глядачів звернулися з вітальними словами отець Ростислав Спринюк, заступник голови райдержадміністрації Микола Васкул, депутат районної ради Мирослав Бойчук. Ветеранів гуцульського року було нагороджено грамотами і подяками.

Велику допомогу в організації і проведенні ювілейного концерту надали начальник відділу культури і туризму РДА Дмитро Біланюк і директор Районного народного дому Василь Звіздарик.

Під час концерту проводився збір пожертв на відбудову церкви святого Василія Великого у м.Косові (Москалівка), яку знищила пожежа.

«Гуцули» 40-річної витримки — це Ярослав Корищук (учасник першого — славетного — складу гурту), Леонід Процюк, Ярослав Унуфрійчук, Мирослав Вінтоняк, Василь Лазорик.

Усі вони, крім Мирослава Вінтоняка, який замінив незамінного Ярослава Удудяка (Ґибу), представляли «Гуцулів» на фестивалі «Червона рута» 1989 року і поставили тоді усіх на вуха.

Дві години тривав цьогорічний ювілейний концерт. Наживо. Опришки гуцульського року весь цей час тримали глядачів у напрузі своїми драйвовими композиціями.

Музиканти не тільки довели, є ще потужні акорди в їхніх гітарах, але й добряче трусонули досвідом. Треба визнати: трясти, чи пак потрясати, вони мають чим. Славнозвісні і перевірені часом хіти «До Косова», «Гальба пива», «Терла баба мак», «Думи», «Афини» — безпрограшний варіант, гарантують успіх у публіки на будь-якому концерті. Потішив фольк-рокгурт і новими піснями, зокрема композиціями творчого тандему Корищука-Процюка.

Аліса Мудрицька.

Український рок почався не в Києві, не в Харкові і не у Львові. Він почався у прикарпатському Косові чотири десятиліття тому. У невеличкому районному центрі зародилася унікальна музична формація – рок-група «Гуцули».

Унікальність їхня вже бодай у тому, що грати справжній хард вони почали в далекому 1969 році. У ті часи рок-музику в есесері знали і грали одиниці. А таку, як «Гуцули», — взагалі ніхто на той час. Жорсткі гітарні рифи, як у «Deep Purple», з текстами на гуцульській говірці ставили на вуха все живе в Косові і околицях. Автор цих рядків сам пережив такий концерт в 1974 році і може авторитетно свідчити: «Гуцули» — це найбільший рок-н-рольний міф України дотепер.

«Гуцули», 1975 рік, Москалівська церква (музей етнографії в радянські часи).

- сидять (зліва-направо): Любомир Гавриш, Віктор Кобозєв.
- стоять (зліва-направо): Ярослав Удудяк, Анатолій Юрійчук, Ярослав Унуфрійчук, Ігор Дорош, Сергій Бондар, Сергій Сіталов.

«Галицький кореспондент» розмовляє з Любомиром Гавришем, одним із засновників групи.

Читайте продовження статті:

http://www.gk-press.if.ua/node/1837

Газета «Галицький кореспондент»
№38 (214) 1 жовтня 2009 р.