Цей рік є особливо багатим на вагомі здобутки колективу. Спочатку був феєричний виступ і заслужена перемога на фестивалі в м. Коломиї, потім — на XIV Міжнародному гуцульському фестивалі в м. Вижниці і на Міжнародному фестивалі естрадної та фольклорної музики «Зелені свята на Гуцульщині», який щороку проводиться у Прокураві, президентом та генеральним продюсером якого є уродженець села Михайло Строчук. Він хоч і живе у Києві, все робить, щоб про його односельчан дізнавалися далеко за межами Прокурави.

Найважливіше досягнення — його перемога у відбірному турі проекту «Фольктизік» Першого національного телеканалу.

Перед цим, як завжди, був нелегкий вибір пісні, численні репетиції, організаційні моменти… Ми особливо вдячні І.В. Гаврилків, М.Д. Михайлюк, І.М. Миклащук, які надали спонсорську допомогу для поїздки у столицю, та заввідділу культури райдержадміністраціїД.Ф. Біланюку — за наданий транспорт.

Разом з нами до Києва на запис телевізійної програми вирушили ще три прекрасні колективи — «Осіннє золото» і «Гуцули» з Косова та «Веселі рожнівчани» з Рожнова.

Наш колектив виконав пісню «Вже вечір вечоріє». Несподіванкою для багатьох став виступ односельчан зі студентами Національного університету культури і мистецтв.

Втомлені, але задоволені, повернулися додому, та думками всі продовжували жити у Києві, з нетерпінням чекали трансляції передачі. І ось вона розпочинається.

Самобутній фольклорний колектив «Барви Карпат» вражає всіх високою виконавською майстерністю. Дивує «Осіннє золото» запальним артистизмом, молодечою енергією і завзятістю, оригінальністю постановки мистецької композиції. Навіть важко повірити, що основу фольклорного ансамблю складають ветерани праці. «Веселі рожнівчани», випромінюючи радісний настрій і щирі усмішки, емоційно, злагоджено співають «Приймаченка». Чудовий спів, самобутність, щирість полонили всю студію — це виступають «Гуцули», які відродилися знову, щоб люди могли насолоджуватися їхнім співом…

Долю переможців вирішували телеглядачі. Нам телефонували з багатьох куточків України (Білої Церкви, Полтави, Одеси, Моршина, Києва, Чернігова, Дніпропетровська і навіть Мюнхена), за нас голосували і вболівали.

За результатами голосування, з відривом у 147 голосів переміг колектив «Барви Карпат». А далі — буденне життя, репетиції і знову запрошення— до міста Львова на відкриття фестивалю «Веретено». Нас гостинно зустрічають організатори, львів’яни та гості міста. Колектив виконав пісню «Ой гуцуле, ой гуцуле». Виступ, інтерв’ю, майстер-клас з народних художніх промислів… Хтось вперше бачить граблю, чесалку, мотовило, куделю, терлицю…

Люди з великою цікавістю все оглядають, розпитують, і ми розуміємо, що все те, що робимо — потрібне. Прикро, що на розвиток культури не вистачає коштів. Приємно те, що культура є. Вона жива, вона плекається людьми, які не забувають своїх традицій, свого коріння, і після всіх буденних справ ідуть на репетиції, щоб поставити концерт. Колектив живе людьми сильними духом, багатими душею, яких об’єднує українська пісня.

Ольга Гарасим’юк,
учасниця ансамблю «Барви Карпат», фахівець з рекреації і екологічної освіти НПП «Гуцульщина».

Публікація газети «Гуцульський край».

На свято Покрови Пресвятої Богородиці у Районному народному домі відбувся дещо незвичний захід — відомий фольк-рок-гурт «Гуцули» давав концерт з нагоди 40-річчя від дня народження своєї культової групи.

До музикантів та їхніх шанувальників-глядачів звернулися з вітальними словами отець Ростислав Спринюк, заступник голови райдержадміністрації Микола Васкул, депутат районної ради Мирослав Бойчук. Ветеранів гуцульського року було нагороджено грамотами і подяками.

Велику допомогу в організації і проведенні ювілейного концерту надали начальник відділу культури і туризму РДА Дмитро Біланюк і директор Районного народного дому Василь Звіздарик.

Під час концерту проводився збір пожертв на відбудову церкви святого Василія Великого у м.Косові (Москалівка), яку знищила пожежа.

«Гуцули» 40-річної витримки — це Ярослав Корищук (учасник першого — славетного — складу гурту), Леонід Процюк, Ярослав Унуфрійчук, Мирослав Вінтоняк, Василь Лазорик.

Усі вони, крім Мирослава Вінтоняка, який замінив незамінного Ярослава Удудяка (Ґибу), представляли «Гуцулів» на фестивалі «Червона рута» 1989 року і поставили тоді усіх на вуха.

Дві години тривав цьогорічний ювілейний концерт. Наживо. Опришки гуцульського року весь цей час тримали глядачів у напрузі своїми драйвовими композиціями.

Музиканти не тільки довели, є ще потужні акорди в їхніх гітарах, але й добряче трусонули досвідом. Треба визнати: трясти, чи пак потрясати, вони мають чим. Славнозвісні і перевірені часом хіти «До Косова», «Гальба пива», «Терла баба мак», «Думи», «Афини» — безпрограшний варіант, гарантують успіх у публіки на будь-якому концерті. Потішив фольк-рокгурт і новими піснями, зокрема композиціями творчого тандему Корищука-Процюка.

Аліса Мудрицька.

Український рок почався не в Києві, не в Харкові і не у Львові. Він почався у прикарпатському Косові чотири десятиліття тому. У невеличкому районному центрі зародилася унікальна музична формація – рок-група «Гуцули».

Унікальність їхня вже бодай у тому, що грати справжній хард вони почали в далекому 1969 році. У ті часи рок-музику в есесері знали і грали одиниці. А таку, як «Гуцули», — взагалі ніхто на той час. Жорсткі гітарні рифи, як у «Deep Purple», з текстами на гуцульській говірці ставили на вуха все живе в Косові і околицях. Автор цих рядків сам пережив такий концерт в 1974 році і може авторитетно свідчити: «Гуцули» — це найбільший рок-н-рольний міф України дотепер.

«Гуцули», 1975 рік, Москалівська церква (музей етнографії в радянські часи).

- сидять (зліва-направо): Любомир Гавриш, Віктор Кобозєв.
- стоять (зліва-направо): Ярослав Удудяк, Анатолій Юрійчук, Ярослав Унуфрійчук, Ігор Дорош, Сергій Бондар, Сергій Сіталов.

«Галицький кореспондент» розмовляє з Любомиром Гавришем, одним із засновників групи.

Читайте продовження статті:

http://www.gk-press.if.ua/node/1837

Газета «Галицький кореспондент»
№38 (214) 1 жовтня 2009 р.

Запитайте у жителів Прикарпаття, котрим зараз від 30 до 50 років, про групу “Гуцули” і обов’язково почуєте у відповідь: “Гуцули”? То було щось! Це ж одна з перших рок-груп в Україні”.

Двадцять п’ять років минуло з того часу, коли яскравою зіркою спалахнула вона на творчому небосхилі Косівщини, а світло її і досі не згасло, доноситься до нас добре знаними мелодіями, словами знайомих з юності пісень.

До речі, той період (початок сімдесятих) є надзвичайно цікавим і мало дослідженим. Адже тоді почався не тільки брежнєвський застій. Виросло покоління юнаків і дівчат, котрі не пам’ятали сталінської епохи. Вони вже тоді, може, не стільки розуміли, скільки відчували, що жити треба якось по-іншому, не так, як жили-існували їх батьки, але як жити — не знали.

Проявити себе в бізнесі чи політиці не могли, бо кожна така ініціатива, як правило, згасала в тюремних камерах. (Хоча, хитрі гуцули таки зуміли обдурити державу, відкривши тут справжній сувенірний Клондайк).

Залишалася музика. Жива. Емоційна. Вона прагнула вирватися на волю, володіти серцями мільйонів людей, примушувати їх плакати і радіти.
Це був період тріумфального сходження на вершину слави легендарного ансамблю “Бітлз”. Радянські хлопчаки та дівчата, затамувавши подих, прислухалися до тріскучих радіоприймачів, запам’ятовуючи нові ритми, мелодії, намагаючись зрозуміти зміст незнайомих фраз.

Могутній пласт пісенної української культури, засіяний добірними зернами зарубіжного музичного модернізму, виростив надзвичайно цікаві і самобутні колективи. Один із них з’явився і на Косівщині.

Ідея створення у місті вокально-інструментольного ансамблю (ВІА) належала студентові училища прикладного та декоративного мистецтва Мирославу Волощукові. Назву “Гуцули” придумав Любомир Гавриш. Планувалося, що кожен учасник ВІА зможе запропонувати свій варіант наймення. Але Любомир не став очікувати колективного обговорення і непередбачуваного рішення більшості. Він викрав барабани і разом зі своїм другом за одну “ніч намалював на них придумане ім’я і відповідний орнамент.

“Підступне одноособове” рішення виявилося вдалим. У цій простій назві було відображено те основне, що підтримувало групу довгі роки і робило її неповторною: і самобутній талант, і незалежний бунтарський опришківський дух, і гуцульський гонор.

Із властивою молодості самовпевненістю, хлопці бралися за сучасну обробку народних пісень, писали свої власні, виконували тогочасні шлягери відомих вітчизняних і зарубіжних груп. Навіть виробили свій неповторний стиль, так званий фольк-рок (суміш гуцульсько-галицького сленгу і рокових ритмів). Стиль, який вміло підхопили відомі сучасні групи “Брати Гадюкіни” і “Бункер Йо”.

Мирослав Волощук написав такі і досі популярні пісні, як “Афини”, “Раз пішов я до Косова”, “Ой, яка ти, чічко, файна” (останню розкрутила на республіканському рівні “Кобза”, навіть не згадуючи прізвища автора і перших виконавців).

“Гуцули” стали помітним явищем в культурному житті нашого краю. Можливо, на фоні сяючих німбів патріархів традиційного гуцульського мистецтва творчість патлатих хлопців з провінційного ВІА комусь могла здаватися дитячими забавками і марною тратою молодих років. Можливо, хтось із прискіпливих літературних чи музичних критиків назве тексти окремих пісень примітивними, а музику до них — непрофесійною (жоден із засновників групи не мав музичної освіти). Але ніхто не наважиться ставити під сумнів феномен популярності “Гуцулів”.

Кілько років (на початку сімдесятих) ВОНИ Працювали при районному Будинку культури — грали і співали на танцях. Мали з того якийсь приробіток, але не це було основним. “Гуцули” ніколи не були безликим музичним супроводом тупцювання чи підстрибування на танцювальному майданчику. Просторий зал Будинку культури не міг вмістити усіх, хто хотів послухати косівських “Гуцулів”. До міста приїжджала молодь з нашого і сусідніх районів. Музиканти збирали переповнені зали глядачів і в будинках культури за межами Косівщини. Їм навіть вдалося “поставити на вуха” вибагливе львівське студентство під час виступів у кількох вузах Львова.

Живі, щирі, емоційні і “непричесані” пісні групи стали ковтком свіжого повітря для хлопців і дівчат Косівщини, котрі, як і мільйони їхніх ровесників, змушені були жити у вакуумі уніфікованого суспільства-акваріуму із дзеркальними стінками. То була відчайдушна спроба показати своє “я”, не бути схожими на інших, шукати і знайти свій шлях у піснях і музиці.

Невміле бренькання на саморобних інструментах переростало у справжню майстерність. Вчилися один від одного, намагалися досконало оволодіти кількома інструментами. Кожну складену пісню опрацьовували колективно.

“Гуцули” ніколи не мали сильного і авторитетного лідера, який би залишав за собою право останнього слова. Тому процес спільної творчої праці проходив не завжди легко й просто. Сперечалися до хрипоти і безкінечності. Іноді мало до бійки не доходило. Але кожна, створена разом пісня ставала ще однією дорогою дитиною, яку любили і берегли.

Здавалося б, вже через кілька-років хлопцям требо було сказати собі: “Побавилися в естраду і досить. Пора за розум братися”. Вони могли у тому ж складі успішно “лабати” на весіллях, заробляючи чималі гроші. Могли підстригтися, вивчити пісні про БАМ, притулитися до якоїсь філармонії і їздити з концертами по всій Україні.

Могли. Але не хотіли. Хоч і на весіллях грали, і п’яну публіку у “Водограї” розважали, і експеримент з філармонією проводили. Але завжди поверталися до “Гуцулів”, бо саме тут залишали свою душу, бо лише тут могли робити те, що любили, а не те, шо мусіли.

Члени “команди” постійно мінялися (хтось служив в армії, хтось вчився у вузі, ктось ішов заробляти “справжні” гроші на утримання сім’ї). Однак, кожен новачок, що приходив до “Гуцулів”, повинен був жити за їхніми правилами. Кожен міг писати і виконувати свої пісні, але в них мусіло бути оте “я”, яке об’єднувало їх і робило несхожими на тогочасні “причесані” ВІА.

Група поповнювалася досвідченими музикантами. В середині сімдесятих років практично 60 відсотків її пісенного репертуару складали власні пісні, решта — пісні зарубіжних груп-кумирів, інструментальні композиції.

Задерикуваті хлопчаки-”Гуцули” перетворилися на дорослу “команду”, яка вже не бавилася в естраду, а займалася нею майже професійно, навіть співала справжній рок. Репетиції проводилися кілька разів на тиждень і могли тривати від шостої години вечора до шостої ранку.

Терпіння місцевої влади і босів від культури, нарешті, вичерпалося. “Гуцулам” недвозначно дали зрозуміти, що у районному Будинку культури їх більше терпіти не будуть.

І вони пішли звідти. Спершу грали на турбазі “Карпатські зорі”, а згодом перейшли у ресторан “Водограй”. У ті роки “Водограй” ще не був супердорогим “кабаком”. Туди приходили відпочити та повеселитися не тільки багаті сувенірники, але й безпритульна молодь і вічно голодні студенти. Іноді там навіть вдавалося створити атмосферу молодіжного клубу прихильників “Гуцулів”.

Однак, рано чи пізно, “кабак” і справжня творчість вступають у непримиренний антагонізм, і музикантам доводиться вибирати щось одне: або творчість, або примхи хмільної публіки. Але навіть у цих складних і несприятливих умовах група зуміла зберегти своє обличчя. І довела це у 1989 році на фестивалі “Червона рута”.

Напередодні музиканти знову зібралися. Провели ряд репетицій, пригадали старий репертуар, написали кілька нових пісень. У них знову з’явився шанс, зажевріла надія відродити групу, показати усім, на що вони здатні.

“Гуцулів” пам’ятали, їх виступи приймали “на ура”. Група стала дипломантом фестивалю, а пісня “Афини” одержала приз за кращу пісню про рідний край і стала лауреатом.

Здавалося, косівська командо просто приречена на успіх. Якщо вже з босого Андрія Миколайчука з його трьома піснями-близнюками зуміли зробити зірку української естради, то “Гуцулам” з їхнім багатим досвідом і розкішним пісенним багажем розкрутитися ще легше. Але…

Фестиваль став лебединою піснею “Гуцулів”. У них і тоді не було енергійного лідера, який зумів би показати групі хоча б найближчу перспективу, який примусив би її учасників повернутися до регулярних репетицій. У них не було багатих спонсорів, які сказали б: “Ви, хлопці, грайте і співайте. Про все інше подбаємо ми”. У них вже не було молодих років і юнацького куражу, коли будь-яка проблема здається дріб’язковою і зовсім не страшно за один день міняти обрану дорогу життя на 180 градусів.

…Мирослав Волощук, Ярослав Удудяк, Ярослав Курищук, Любомир Гавриш, Остап Фокшей, Вольдемар Клюсік, Віталій Парамбуль, Валерій Анікін, Ярослав Онуфрійчук, Ігор Дорош, Анатолій Бондар, Леонід Процюк, Валерій Ткаченко (різнобічно обдарований музикант, який ще донедавна був гітаристом у “Свитязі”), Анатолій Юрійчук (прийшов до “Гуцулів” з групи “Беркут”, яка свого часу виступала при Івано-Франківській філармонії), Петро Хрущ (надзвичайно талановитий композитор, поет і виконавець)…

Усі вони в різний час були “гуцулами” і залишили в групі свій більш або менш помітний слід. Але був серед цих надзвичайно різних людей і музикантів один твердий “гуцул”, який за будь-яких обставин залишався вірним своїй команді і практично ніколи не залишав її.

Якщо “Гуцулів” уявити живим людським організмом, кожен з учасників якого виконував певну роль чи функцію, то гітарист Ярослав Удудяк був, мабуть, душею цього колективу. Незвичною для нашої уяви “душею компанії”, а тією душею, що робить кожну людину неповторною і яку помічають лише тоді, коли вона болить або відлітає у вічність.

Ярослав був одним з небагатьох учасників групи, для кого музика була не просто захопленням, а сенсом усього життя. Музика, його перша і єдина любов, повинна була стати його судженою професією, приносити щастя у душу і достаток у дім. Знайомі та друзі твердо переконані в тому, що Славко був гітаристом “від Бога” і, якщо б в середині 70-х в Україні проводився конкурс на кращого гітариста, Удудяк посів би на ньому одне з призових місць.

Натомість, якийсь захмелілий знайомий просив його у прокуреному “Водограї”: “Зіграй блюз”. І він грав. Але як! Заслухатися можна було. В його руках гітара плакала і сміялася, захлиналася почуттями, намагаючись передати їх людям…

Влітку цього року Ярослава Удудяка не стало. Пішов у вічність несподівано рано, ніби струни на гітарі обірвав, так і не зумівши взяти останній щемкий і болючий акорд свого життя.

Залишив по собі сина і… гітару. А ще — пам’ять про свій розкішний талант і складну долю, які пробуджувалися і згасали разом з “Гуцулами”.

Друзі Ярослаза Удудяка виношують ідею проведення у Косові концерту, присвяченого його пам’яті. У ньому могли б взяти участь відомі українські групи, співаки і музиканти, які знають і пам’ятають “Гуцулів”. Для справді грандіозного концерту, гідного пам’яті Ярослава і 25-літнього ювілею групи, потрібні солідні кошти і потужна організаційна підтримка. А з ними у нас вічні проблеми. Шкода, якщо з прекрасного задуму вийде концерт-фарс, котрий поставить не найкращу крапку на творчому шляху “Гуцулів”.

Минуло двадцять п’ять років… А пам’ять “Гуцулів” (давно вже дорослих і навіть посивілих чоловіків) щоразу повертається у ті літа, щоб викупати душу у світлих спогадах, насититися згадкою про молоді роки і прекрасні надії, пригадати знайомі до болю пісні.

Сьогодні, через 25 років після їх першої появи на творчому небосхилі Косівщини, “Гуцулам” не треба приписувати неіснуючі заслуги і перемоги, висаджувати їх на п’єдестал, який буде для них зависоким.

Усе, що потрібно — це віддати групі належне, відкрити для себе та інших ту творчу нішу, яку вони колись заповнили, розбудивши сонну Косівщину своїми піснями. Зрештою, Гуцульщина — це не тільки писанки, кептарі, трембіти і сувеніри. Хочемо ми того чи ні, але наше життя схоже на величезний діамант. Що більше граней буде на ньому, відшліфованих закоханими у свою справу людьми, тим кращим, багатшим і ціннішим воно буде.

Аліса Мудрицька.
Газета «Гуцульський край», №54, 21 грудня 1996 року